Ми покрокуємо далі стежками ліричної поезії І.Франка, але вже не того Франка-патріота, а „закоханого юнака”, в душі жагуче молодого і юного.

З невимовного болю Франкового серця постала збірка „Зів’яле листя” (1896р., яка створювалася більше 10 років). А тому й пісні в ній – „то голосні ридання”, „підстрелені пташки”, зойки враженого серця і душі.
Під тягарем життєвих обставин 40-ка річний поет втомився, знесилився, почувався „зраненим звіром”, що тікає у нетрі. Любовна драма надломила його морально, надірвала душу, переповнила все його єство нестерпною мукою. Були ще невдачі і в громадській сфері – переслідування письменника польською й українською реакцією, його третє ув’язнення, недопущення викладання у Львівському університеті. Особисті і громадські мотиви переплелись у душі поета і знайшли поетичне відображення у збірці „Зів’яле листя”.

Недаремно Франко дав збірці підзаголовок „Лірична драма”.
Збірка складається з трьох розділів, образно названих жмутками. Три „жмутки” – це три дії, зміст яких – життя і нещасливе кохання ліричного героя. Конфлікт дуже напружений: адже тричі йому „являлася любов”, тричі „в руці від раю ключ держала” і тричі поет втрачає надію на щастя, прокляв життя і поклав йому край. Нерозділене кохання залишило по собі „невтишиму тоску”, засипавши снігом сподіване: „Замерзли в серці мрії молодечі, ілюзії криниця пересохла”. І.Франко знесилився, відчув неймовірну втому і пекучий біль, з якого і постали оті „ридання голосні” – пісні.
Як уже згадувалося, збірка складається з трьох „жмутків”. У перших двох „жмутках” – інтимна лірика, що передає глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. Лірика третього „жмутка” – найсуб’єктивніша. Провідна тема цих поезій – трагічні переживання поета, зумовлені тяжкими умовами життя та нерозділеним коханням. (Обставини розлучили його з коханою дівчиною – Ольгою Рошкевич, до якої він серцем линув і прагнув поєднати з нею своє життя).
Отож, розпочнемо роботу над збіркою з поезії „Тричі мені являлася любов”. (Зачитую поезію ст. 145-147 І.Франко т. 1. Бібліотека української літератури).

У поета було три великих кохання у житті : Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, Целіна Журовська.
Автор точно і тонко подає образи коханих жінок, наче тонким різцем вирізьблює їх із граніту. Для непорочної чистої Ольги, її високої духовності Франко вживає символ запозичений з Біблії ,- білу лілію:

Одна несміла, як лілія біла
З зітхання й мрій уткана, із основ
Сріблястих, мов метелик підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча як розквітлий свіжогай.

Юзефа Дзвонковська постає в образі „гордої княгині”. Ця дівчина була надзвичайної краси І.Франко просив руки і серця в Юзефи, але вона знала, що хвора на туберкульоз, і відмовилася від щастя, щоб у скорому часі не травмувати коханого своєю смертю. Померла Юзефа тридцятилітньою, працювала народною вчителькою.

Явилась друга – гордая княгиня,
Бліда мов місяць, тиха і сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
„Мені не жить, тож най умру одна!”
І мовчки щезла там, де вічно темно.

До образу третьої коханої І.Франко підбирає зовсім інші символи. Целіна Журовська, жінка надзвичайно примхливого й гордого характеру, не відповіла на любов поета. Ось чому в його уяві вона „женщина чи звір”, „сфінкс”.

Явилась третя - женщина чи звір?
Глядиш на неї – і очам приємно,
Впивається її красою зір.
Та разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір.

Народними піснями стали вірші „Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, „Червона калино, чого в лузі гнешся?”, „Чого являєшся мені ...”.

У вірші „Ой ти, дівчино, з горіха зерня” добре показано переживання ліричного героя через свою нерозділену любов. Кохана, вродлива і мила, але не приступна й безжальна. Поет передає контрастними порівняннями, які властиві народній пісні.
(Звучить ліричний вірш „Ой ти, дівчино, з горіха зерня” (читає учень класу). ст. 128 т.1.).
Народнопоетичними засобами Франко відтворює драматизм палкої любові героя ліричної драми, показує суперечливість його почуттів. Для нього мила, яку він втратив, водночас є радощі і горе. Лишилась тільки невгасима любов, яка ранить його серце:

Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.

Ця поезія покладена на музику композитором А. Кос-Анатольським.
Також хвилюючою є лірична поезія „Червона калино, чого в лузі гнешся?” написана в стилі української народної пісні і нагадує відому народну пісню „Червона калино, чого в лузі стоїш?”. (Учні декламують поезію „Червона калино, чого в лузі гнешся?” у формі діалогу. ст. 128 т. 1.).

Ця поезія написана у формі діалогу між червоною калиною і дубом, характерним для народної пісні.
За народною українською піснею символікою в образі червоної калині уособлено вродливу дівчину, а в образі дуба – молодого парубка. В поезії дуб виступає як символ сили. Він у своїх звертаннях запитує у калини: „Червона калино, чого в лузі гнешся?”.

А калина з глибоким сумом відповідає, що дуб своїм гіллям закрив їй сонце, підточив сили, тому вона не може рости вгору.

У вірші своєрідно поєднуються елементи літературного й народнопоетичного стилю. Часто вживаними риторичними запитаннями підсилюється увага до глибоких переживань героя, викликається співчуття до важкого внутрішнього стану людини.

Ритміка поезії „Червона калино ...” чітко виражена і передає настрій поетичних героїв.

Засобами уособлення поет майстерно відобразив у прагненнях калини до світла і сонця – любов до життя, важкі переживання людини за гірку долю свою.

Поезія відзначається глибоким ліризмом і високою музичністю. Вона покладена на музику композитором Надененком і виконується як ліричний квартет у стилі народних пісень.

А ця поезія належить до шедеврів світової інтимної лірики. (Звучить поезія „Чого являєшся мені у сні?” - зачитується вчителем).

Вірш уражає силою кохання, надривно-зажуреним вибухом людського почуття. Його серце, сповнене великої і чистої любові, страждає від нерозділеного почуття. Він сумно питає свою долю, чому милий образ не покидає зранену любов’ю душу, хоч це лише посилює її муки. Ліричний герой звертається до коханої:
Чого являєшся мені сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Герой щиро кохає свою милу, хоч вона й згордувала ним. Довга розлука посилила в його серці жагучу скорботність, хвилювання. Глибокі переживання він висловлює у піснях сумних:

В життю ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні – пісні.

Завершується лірична пісня-романс звертанням до своєї зіроньки коханої з проханням з’являтися хоч уві сні, дарувати радість і оживляти його стомлене серце.

Цей твір за формою найбільш віддалений від фольклору і разом з тим внутрішньо тісно пов’язаний з фольклорною інтимною лірикою (з народними піснями про кохання)..

З НОВИМ РОКОМ!

З НОВИМ РОКОМ! Бажаю всього самого найкращого, щастя, здоров'я, вдачі!

Дай Боже Вам любові і тепла,
Добра в сім'ї і затишку в оселі,
Щоб щастя світла музика текла
В різдвяні свята, щедрі і веселі!
Хай здійснює бажання рік Новий,
Хай вся родина Ваша процвітає,
З чудовим святом, радості і мрій
Я щиро і сердечно Вас вітаю!

Фільм

Иван Франко

Режиссер: Тимофей Левчук

Сценарист: Леонид Смилянский

Оператор: Николай Кульчицкий

Композиторы: Борис Лятошинский, Николай Колесса

Художник: Виктор Мигулько

Страна: СССР

Производство: Киевская студия художественных фильмов

Год: 1956

Премьера: декабрь 1956

Актеры: Сергей Бондарчук, Лилия Гриценко, Ирина Скобцева, Ярослав Геляс, Елена Лицканович, Владимир Балашов, Михаил Романов, Лев Снежницкий, Иван Матвеев, Георгий Бабенко, Леонид Пархоменко, Павел Шпрингфельд, Дмитрий Милютенко, Аркадий Гашинский, Николай Гладков, Александр (Лесь) Подорожный, Василий Симчич

полный список актёров

Жанр: биография

Об украинском поэте, писателе, публицисте и общественном деятеле Иване Франко (1856—1916), за пропаганду идей русских демократов трижды подвергшемся арестам.

«Каменярі»

Символіка вірша Івана Франка «Каменярі»
 «Каменярі» (1878). Цей вірш не можна читати без хвилювання: романтизм його захоплює і підносить, викликає глибоку повагу до тих, хто проголошує свою мету:
…своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт.
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
Та щоб прийшло це «нове життя», треба повністю зруйнувати старе, яке з рядків вірша постає перед нами в образі височенної гранітної скелі, кам’яного чола. І тільки «кривавий труд» каменярів спроможний знищити, розбити це чоло, щоб «в тисячні боки розприскалися штуки та відривки скали». Франко змальовує фізичні страждання, які супроводжують працю каменярів, щоб «п’ядь за п’ядею» прокладати дорогу у світле майбутнє:
Хоч не одного там калічили ті скали, Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.
Каменярі не чекають нашого співчуття за їх страждання, і я це зримо відчула, прочитавши:
І кожний з пас те знав, що слави нам не буде Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд.
Але в цьому мені не хочеться з ними погоджуватися, бо вдячна людська пам’ять возвеличила їх подвиг заради нащадків. Цей подвиг каменярі здій-снювали, потерпаючи від фізичних і моральних втрат, коли доводилось поривати з минулим:
…і в пас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав…
І хоч за ними «сльози ллють малі, жінки і діти», але каменярі свідомо йдуть обраним шляхом, бо перед ними — світла мета: «і щастя всіх прийде».
Коли я прочитала вірш уперше, мені здалося, що він переобтяжений картинами виснажливої праці і фізичних мук будівників дороги. Та потім я зрозуміла: у такий спосіб поет символічно вказав на ту страшну ціну, якою здобувається щастя, особливо коли це щастя співвітчизників. А за нього можна «кров’ю власною і власними кістками» виборювати нове життя, в якому «щастя всіх прийде по наших аж кістках».
Іван Франко вірить у це і переконує нас, читачів сьогодення, що його каменярі «не герої… і не богатирі», жили і виборювали майбуття із щирою вірою у те, що їх громадське призначення — «скалу сесю розбить» заради відродження рідної землі.
Я впевнена, що «Каменярі» нікого не залишать байдужим, бо вірш цей (виражаючись символікою мови Франка) написаний і пронизаний кров’ю і потом борців-патріотів, каменярів нашого сучасного суспільства. І сьогодні, коли наша Україна вже відзначила десятилітній ювілей проголошення своєї незалежності, їх образи постають перед нами з новою силою, викликаючи глибоку повагу і вдячність.

Цитата

  “Поетичне слово, сказане в щасливій хвилі при якій одній нагоді, як золота монета, не тратить своєї вартості і по році, і по ста роках.”
                                                                                                                        

Жінки в житті та інтимній ліриці Івана Франка

http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=1039

Іван Франко - перекладач

Іван Якович не тільки чудово писав твори а ще й перекладав їх. Серед перекладів Івана Яковича велике місце належить перекладам з античних літератур. Він вважав, що антична поезія є скарбницею світової культури, і намагався збагатити нею українську культуру. Гомер і Гесіод, гомерівські гімни, переклад трагедії Софокла «Цар Едіп», «Сапфо і Алкей», «Піндар і Менандр», збірка «Старе золото», римські поети Горацій і Вергілій — цим далеко не вичерпується cписок античних перекладів Франка. Переклади Івана Яковича з грецької в більшості своїй точно передають як зміст, так і поетичні особливості оригіналу, мають ґрунтовні коментарі. Переклади з Сапфо і Алкея вийшли окремою книжкою. Це — дослідження творчості двох стародавніх поетів з перекладами їх поезій (Алкей і Сапфо, Тексти і студія, «Міжнародна бібліотека», 1913). Багато уваги приділив Франко перекладам з безсмертних гомерівських поем «Іліада» та «Одіссея».
Незважаючи на те, що англійську мову Іван Якович вивчив доволі пізно, все ж протягом всього свого творчого шляху неодноразово повертався до питання про необхідність видання творів Шекспіра українською мовою. Він переклав ряд сонетів Шекспіра, «Венеціанський купець», уривки з «Бурі» і «Короля Ліра». Також були перекладені з англійської твори Клоустона (про переклади з англійської мови див. нижче).
Найвагомішою працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. Над цим твором письменник почав роботу ще в 70-ті роки. У 1875 р. в журналі «Друг» з'явилися уривки з «Фауста». У 70—80-х роках Іван Якович продовжував друкувати свої переклади з цього твору. У 1882 р. переклад вийшов у світ під назвою «Фауст, трагедія Йогана Вольфганга Гете, ч. І, з німецького переклав і пояснив І. Франко». Франко дуже цікавився розвитком чеської літератури, листувався із чеськими літераторами. Свої статті, присвячені чеським письменникам, а також і переклади з чеських поетів і прозаїків він підкорив єдиній цілі — зробити чеську літературу надбанням української культури і цим сприяти розвитку і чеської і української демократичної літератури.
Ставши редактором відділу літератури і критики в журналі «Літературно-науковий вісник» (1898—1906), Іван Якович продовжував свою діяльність із ознайомлення українського читача з кращими зразками світової літератури. У журналі письменник надрукував переклади творів Альфонса Доде, Анатоля Франса, Готфріда Келлера, Марка Твена, Ібсена, Лессінга, Міцкевича, а також – переклади з маловідомих тоді австралійських новелістів: Джона Гріна, Артура Девіса, Дж. Пойнтона та багатьох інших.
Велику групу складають переклади з народної поезії, яка привертала до себе пильну увагу Франка-дослідника, рівною мірою як і Франка-поета і перекладача. Він, здавалося, прагнув передати своєму народові всю різноманітність творчості народів світу. Особливо цікавили Івана Яковича епоси різних часів і народів, починаючи з «Слова о полку Ігоревім», середньовічного епосу «Пісня про Нібелунгів», старогрецького епосу і завершуючи індійським і старовавилонськими епосами.
Чималий внесок Франко зробив у сходознавстві як поет-перекладач. У 1912-1913 рр. переклав більше, ніж сто віршованих уривків для другого українського видання збірки арабських казок «Тисяча і одна ніч». Публікуючи частину перекладів у журналі «Надія», в 1912 році написав і невеличкий вступ, де показав себе добрим знавцем арабських мов. Він переклав уривки з «Махабхарати» і кілька індійських казок з Панчатантри. Іван Якович є автором не тільки численних перекладів, а й поеми на старовинні індійські мотиви. У 1909 р. в «Універсальній бібліотеці» вийшла індійська легенда «Цар і аскет» з передмовою Франка «Короткий нарис староіндійського (санскритського) письменства».
Одним із древньоіндійських творів, над якими працював Іван Якович, була "Ріґведа" – велике зібрання релігійних текстів, що включає 1028 гімнів, поділених на 10 циклів (мандал), і є одним із найдавніших зразків релігійної поезії у світовій літературі. Та все ж, власні переклади гімнів "Ріґведи" (які письменник готував для деяких видань) ніколи не друкувались як щось самостійне, а згадки про "Ріґведу" (хоча і численні) у наукових працях ученого легко губляться у величезному обсязі його писань. Питання про засади перекладу "Ріґведи" складне і дотепер до кінця не з'ясоване. Можливо, справа зовсім не у Франковій обізнаності, а у специфіці самої "Ріґведи" як зразка релігійної поезії, адже між гомерівськими гімнами і біблійними піснями та псалмами, з одного боку, та ведичними гімнами, з другого, — існує суттєва, принципова різниця, що й зумовила, на нашу думку, саме таку Франкову рецепцію цієї пам'ятки.

Окремо хотілось би відзначити переклади І.Франка з англійської мови. Наскільки І. Франко цінив Шекспірові твори, свідчать хоча б спогади Марка Черемшини. Майбутній автор “Карбів” познайомився з І. Франком у Відні, згодом вони разом їхали поїздом і І. Франко взявся екзаменувати Марка Черемшину з Байрона і Шекспіра і зауважив, що від цих двох велетів починається взагалі література так, як право від римського права, а наука про національну економію від Адама Сміта.
І. Франко розпочав перекладати твори В. Шекспіра 1879 р. і потім періодично звертався до нього упродовж усього життя. Він повністю переклав трагічну комедію В. Шекспіра “Венецький купець” та перший в Україні звернувся до його лірики, переклавши 12 сонетів. Переклав також уривки з драм “Король Лір” і “Буря”.
І. Франко – засновник шекспірознавства в Україні. Він – автор дванадцяти спеціальних шекспірознавчих розвідок: десяти передмов до Кулішевих перекладів з Шекспіра, однієї до власного перекладу “Венецького купця” та статті “Shakespeare bei den Ruthenen”. І. Франко зробив чимало як редактор перекладів творів В. Шекспіра, що їх здійснили П. Куліш і Ю. Федькович.
І. Франко – один з найбільших знавців Байронової творчості в Україні. 1879 р. вийшла друком Байронова драматична поема “Каїн” у перекладі І. Франка. Через десять років І. Франко опублікував власну філософську легенду “Смерть Каїна”. Щодо сюжету, то Франкова легенда є начебто продовженням Байронової містерії, яка закінчується вбивством Авеля. Франків твір починається з блукань Каїна по світі. Але Франкова легенда – не просто продовження Байронової містерії. Якщо Байронів Каїн у запереченні несправедливого світу залишається гордим індивідуалістом, то Каїн І. Франка виступає в кінці твору як невід’ємна від людської громади особистість. Дуже вдалий Франків переклад вірша Дж. Г. Байрона “The Isles of Greece” під назвою “Новогрецька пісня”.
І. Франко створив цілісну концепцію Байронової творчості та її бунтарського, революціонізуючого значення у світовому історико-літературному процесі і висловив свої погляди у вступних розвідках до власного перекладу “Каїна” і до Кулішевого перекладу “Чайльд-Гаорольдової мандрівки”, а також у статті “Лорд Байрон”. “Хоч чистокровний англічанин, а в творах своїх такий національний як мало котрий поет від часів Шекспіра, – писав І. Франко – Байрон мав величезний вплив на поетів інших народностей, в тім числі й слов’янських, і не переставав бути зрозумілим для широких мас інтелігенції усього світу”.
І. Франко вписав. славну сторінку в історію української бернсіани: 1896 р., з нагоди сотих роковин смерті шотландського поета, він переклав і опублікував у журналі “Житє і слово” солідну статтю австрійського літературознавця Карла Федерна про Р. Бернса. До статті він додав власні переклади шести Бернсових поезій, зокрема “А man’s a man for a’that” – “А муж є мужем, будь-що-будь”. Творчістю Ч. Діккенса І. Франко зацікавився ще в юнацькі роки. В автобіографічному оповіданні “Гірчичне зерно” письменник згадує, як він уперше дізнався про англійського романіста від сина свого шкільного товариша Лімбахa: “Хто не знає Діккенса, той властиво не знає нічого з літератури, не має смаку, не має очей”. Перший твір Ч. Діккенса, який І.Франко перечитав, – це “Посмертні записки Піквікського клубу” (у німецькому перекладі). У своїх працях дослідник звертав увагу на те, що англійський письменник – чудовий майстер індивідуалізації, глибокого психологічного аналізу. Ч. Діккенс та його герої згадуються також в художніх творах І. Франка – у повісті “Лель і Полель”, в оповіданні “Із записок недужого”.
І. Франко перекладав давньошотландські та давньоанглійські балади, поезії П. Б. Шеллі, Альфреда Теннісона, Томаса Мура, Томаса Гуда.
Іван Якович переклав українською мовою твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур. Говорячи про просвітнє значення перекладацької діяльності, письменник твердить, що переклади творів світової літератури роблять їх частиною української культури. Просвітню роль перекладів Франко розумів дуже широко. Він вважав, що знання іноземних мов потрібне кожній людині.